14.06.2017

Захист прав дітей при відчуженні житла

Органи опіки і піклування не поспішають давати дозволи на відчуження житла батьками, діти яких ним не користуються. Нотаріуси ж посвідчують правочини щодо відчуження такого житла навіть за відсутності дозволу. Безконтрольна реалізація батьками майна свідчить про відсутність у чинному законодавстві України належного механізму охорони та захисту майнових прав дитини, що може призвести до зниження її життєвого рівня. Найважливішими правами дитини є її майнові права взагалі та право власності на певне майно зокрема. Водночас слід зазначити, що майнові права дитини завжди були наріжним каменем правозастосовної практики. Здавалося б, для чого захищати дітей від їхній батьків? Утім, не можна забувати про неблагополучні сім’ї. Незважаючи на законодавчо встановлений обов’язок батьків дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах, деякі батьки по-різному розуміють свій обов’язок. Чимало дітей, які потрапляють до притулків, залишилося без житла саме через зловживання батьківськими й опікунськими правами і неналежне виконання службових обов’язків посадовими особами органів опіки та піклування. 

Як захищають права дітей в Україні: Згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20.11.1989 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 27 Конвенції «Про права дитини» дає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

 Основний документ, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, Закон «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р., норми якого узгоджуються з положеннями Конвенції «Про права дитини». Згідно з чч. 1, 2 ст. 1 Закону «Про охорону дитинства» дитина – особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повноліття раніше. Дитинство – період розвитку людини до досягнення повноліття. У чч. 13 ст. 17 Закону «Про охорону дитинства» сказано, що кожна дитина, у тому числі й усиновлена, має право на одержання в установленому законом порядку у спадщину майна і грошових коштів батьків чи одного з них у разі їхньої смерті або визнання їх за рішенням суду померлими незалежно від місця проживання. Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їхнього майна. У разі визнання батьків або одного з них за рішенням суду безвісно відсутніми дитина має право на утримання за рахунок їхніх коштів і майна. Батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування:

  • укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації;
  • відмовлятися від належних дитині майнових прав;
  • здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла;
  • зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Ще за життя батьків дитина має певні права на майно своїх батьків, незалежно від того, користується вона ним чи ні. Водночас дещо інші умови передбачені п. 2 ст. 177 Сімейного кодексу України та ч. 3 ст. 40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. Зокрема, у цих нормативно-правових актах зазначено, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

  • укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
  • видавати письмові зобов’язання від імені дитини;
  • відмовлятися від майнових прав дитини.

Так, у роз’ясненнях Мін’юсту (лист від 25.07.2006 р. № 19-50-556) передбачено, що згода органів опіки і піклування необхідна, лише якщо дитина є власником (співвласником) або має право на користування житловим приміщенням, що відчужується. Отже, як бачимо, чинне законодавство України дещо по-різному регулює питання захисту прав дітей. Так, якщо Конвенція «Про права дитини» і Закон України «Про охорону дитинства» захищають права дітей на майно незалежно від факту користування ним (у тому числі майном батьків), то СКУ та підзаконні нормативно-правові акти гарантують захист лише майна, на яке дитина має права. Проте роз’яснення Мін’юсту не є нормативно-правовим актом і при вирішення спору щодо законності укладення батьками договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, суд не зобов’язаний брати цей документ до уваги. Крім того, ч. 2 ст. 176 СКУ передбачає, що права батьків і дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом. У ст. 150 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК) зазначено: «Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їхніх сімей». У ч. 4 ст. 156 ЖК сказано: «Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням». Згідно з положеннями цієї ж статті «до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу». А ч. 2 ст. 64 ЖК встановлює, що «до членів сімї наймача належать дружина наймача, їхні діти і батьки». Тобто якщо дитина фактично не проживає разом із батьками, вона все одно має право користуватися (майнове право) житловим приміщенням, яке перебуває у власності батьків. Наприклад, після смерті батьків житлове приміщення успадковується дитиною, навіть якщо вона не є співвласником або не проживала в ньому. Водночас дитина фактично може проживати у приміщенні до досягнення нею повноліття, однак її місце проживання може не бути офіційно зареєстроване в цьому помешканні. Що робити нотаріусам Посвідчуючи договори купівлі-продажу житла без дозволу органу опіки та піклування, нотаріуси ходять по мінному полю, яке одного чудового дня може детонувати. Адже п. 1 ст. 224 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦКУ), є нікчемним. Крім того, п. 5 ст. 216 ЦКУ встановлює, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою. Тобто в будь-який момент прокурор може оскаржити такий правочин. Виходить, що органи опіки та піклування мають давати дозволи на відчуження батьками, у яких є діти, житлового приміщення, навіть якщо дитина не є власником (співвласником) такого приміщення або не користується ним. Своєю чергою, нотаріуси повинні вимагати у батьків такі дозволи під час укладання договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації. На письмове звернення до одного з органів опіки та піклування нам відповіли, що питання про надання таких дозволів не належить до компетенції органу опіки та піклування. Тоді виникає запитання: до чиєї компетенції воно належить? Одним із завдань органу опіки та піклування, зазначених у п. 1.7 Правил опіки та піклування, затверджених спільним наказом Держкомсім’ямолодь України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці України від 26.05.1999 р., є вжиття заходів для захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). У п. 6.1 цих Правил зазначено, що органи опіки та піклування вирішують питання про збереження за неповнолітніми житла, а також про забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла. Отже, можна дійти висновку, що органи опіки та піклування зобов’язані видавати дозволи на відчуження батьками, у яких є діти, житлового приміщення, навіть якщо діти не є власниками (співвласниками) такого приміщення та/або не користуються ним. До речі, слід розрізняти поняття «орган опіки та піклування» і «опікунська рада». Вони не тотожні, але трапляється так, що інколи згоду на відчуження нерухомого майна дає саме опікунська рада. Пункт 1.6 Правил опіки та піклування визначає, що опікунські ради, до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості, створюються при органах опіки та піклування для допомоги в їхній роботі та мають дорадчі функції. При цьому ст. 177 СКУ та ч. 3 ст. 17 Закону «Про охорону дитинства» вимагають, щоб батьки отримували згоду на вчинення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, саме від органів опіки та піклування. З огляду на зазначене опікунська рада не має права вирішувати такі питання. Дозвіл має надаватись у вигляді розпорядження місцевої державної адміністрації за місцем розташування майна, що відчужується. Щоб вирішити проблему надання таких дозволів, необхідно звернутися до Конституційного Суду України для тлумачення норм ст. 17 Закону «Про охорону дитинства» та ст. 177 СКУ щодо необхідності отримання батьками дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, у якщо дитина не є власником (співвласником) або не користується житлом, яке відчужується. До цього часу за наявності будь-якої правової колізії, неповноти, нечіткості або суперечності законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд відповідно до вимог ст. 8 Цивільного процесуального кодексу та ст. 3, 27 Конвенції «Про права дитини» віддаватиме перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Таким чином, при укладенні правочинів щодо відчуження житла рекомендуємо приділяти особливу увагу дотриманню прав дітей. Слід наполягати на отриманні дозволу органу опіки та піклування, навіть якщо дитина не є власником (співвласником) приміщення або не користується ним. Скоріше за все, особі відмовлять у видачі такого дозволу. Але сам факт звернення за захистом прав дитини стане додатковою гарантією правомірності укладення такого правочину.

 

 

 

 

 

Захист житлових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Як відомо, однією із найактуальніших проблем сьогодення є забезпечення громадян України житлом. Існує безліч причин, які призводять до погіршення житлової політики в країні в цілому та породжують нескінчені черги осіб, які потребують поліпшення житлових умов.

Водночас, особливе занепокоєння викликають випадки коли під загрозою залишитися на вулиці опиняється одна із найбільш вразливих категорій осіб, таких як діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

І саме держава, як головний гарант забезпечення прав, має проявляти турботу про такий дітей, як у сфері захисту житлових прав цієї категорії осіб, так і у інших сферах, необхідних для їх повноцінного життя та розвитку.

Для втілення поставленої мети, перш за все досконалим має бути законодавство у цій сфері, адже вчиняючи ті чи інші дії та приймаючи відповідні рішення, органи державної влади та місцевого самоврядування мають дотримуються вимог, встановлених актами законодавства.

На сьогодні, при вирішенні питання щодо захисту житлових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, законодавство йде двома шляхами: це збереження за вказаною категорією осіб вже належного їм на праві власності чи на праві користування житла, та надання нового жилого приміщення.

В першу чергу хотілося б наголосити на тому, хто на сьогодні вважається дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування.

Так, відповідно до положень Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» дитина-сирота це дитина, в якої померли чи загинули батьки.

Дітьми, позбавленими батьківського піклування є діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти.

Обов’язок збереження права дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа на житло, у якому вони проживали з батьками, рідними тощо до влаштування у відповідні заклади, прийомну сім’ю чи встановлення над ними опіки чи піклування, закріплений Цивільним та Сімейним кодексами України, Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», Законом України «Про охорону дитинства» та іншими нормативно-правовими актами.

Так, у відповідності до вимог вищевказаних законодавчих актів, дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові опіки та піклування, зберігає право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього.

Суд, у разі позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, одночасно має накладати заборону на відчуження майна та житла дітей, про що повідомляється нотаріальна контора за місцем знаходження майна та житла.

Жилі приміщення, в яких проживали діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, до їх відповідного влаштування, не можуть бути відчужені без отримання згоди на таке відчуження від органів опіки та піклування, яка може надаватися лише в разі гарантування збереження права на житло таких дітей.

Жиле приміщення, в якому проживали діти, зберігається за ними протягом усього часу їх перебування у відповідних закладах, у опікунів чи піклувальників, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї.

Разом з тим, жиле приміщення, яке зберігається за дітьми, може бути передано в оренду іншим громадянам на строк до повернення дітей із зазначених закладів, від опікунів чи піклувальників, з прийомної сім’ї чи дитячого будинку сімейного типу.

Відповідальність за збереження зазначеного житла і повернення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам із їх числа після завершення їх перебування у відповідному закладі, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї несуть місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування (за місцем проживання дітей до їх влаштування у відповідні заклади).

При цьому, слід відмітити, що з метою забезпечення збереження майна дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті ради за місцем знаходження майна, вживає заходів до встановлення опіки над майном. Рішення про встановлення опіки над майном приймається за місцем знаходження майна за поданням служби у справах дітей.

У тому разі, якщо діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, до їх влаштування у відповідні заклади чи сім’ї громадян, не мали впорядкованого житла або вселення їх в жиле приміщення, яке зберігалося за ними, неможливе, вони мають право на забезпечення впорядкованим житлом у встановленому законодавством порядку.

Так, як передбачено Житловим кодексом Української РСР, особам, які повернулися з державного дитячого закладу, від родичів, опікуна чи піклувальника, при неможливості повернення займаного раніше жилого приміщення, жиле приміщення надається поза чергою.

Громадяни, які мають право на позачергове одержання жилих приміщень, включаються до окремого списку.

Аналогічні положення містяться і у Правилах обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470.

Слід відмітити, що жилі приміщення вказаним особам надаються виконавчим комітетом ради за останнім постійним місцем проживання.

Як показує практика, визначення останнього постійного місця проживання дитини є достатньо дискусійним питанням. Одні фахівці вважають, що таким місцем є місце походження дітей, інші – місце їх перебування.

Проте, у даному випадку слід виходити із того, що по своїй правовій природі всі форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, окрім усиновлення, а саме встановлення опіки, піклування, передача до прийомної сім’ї, дитячих будинків сімейного типу, до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, носять тимчасовий характер. У зв’язку з цим, і відповідні місця проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є тимчасовими.

Отже, при вирішенні питання щодо місця постановки відповідної категорії дітей на квартирний облік, слід перш за все виходити із місця походження таких дітей.

Місцем походження дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, є місце проживання або перебування її біологічних батьків на момент їх смерті або виникнення обставин, що призвели до позбавлення дитини батьківського піклування. У разі, якщо батьки та їх місце проживання чи перебування невідомі, місцем походження дитини визначається місце, де дитину знайшли, або місце розташування медичного закладу, де дитину залишили.

Ще одним дискусійним питанням є вік з якого дитина, яка має статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, має право на постановку на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Законодавство не містить єдиного підходу, який би дав можливість чітко надати відповідь на поставлене питання. Проте, перш за все необхідно виходити із того, що у даному випадку мова йде саме про дітей. Зважаючи на те, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, питання постановки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування на квартирний облік має вирішуватися незалежно від досягнення ними повноліття.

Разом з тим, одним із критеріїв у забезпеченні вказаної категорії дітей житлом має бути факт завершення їх перебування у відповідних закладах для таких дітей, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї або завершення терміну піклування над такими дітьми.

Питання про взяття дитини на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, за клопотанням служби у справах дітей за місцем її походження, вирішує районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті ради. Документи дитини, необхідні для взяття її на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, готує та подає служба у справах дітей (Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866).

Районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті ради за місцем походження дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, у разі відсутності у неї житла після закінчення (припинення) її перебування під опікою, піклуванням, у прийомній сім’ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, позачергово забезпечує її житловим приміщенням.

Також слід відмітити, що після завершення перебування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у відповідних закладах для таких дітей, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї або завершення терміну піклування над такими дітьми та в разі відсутності в таких дітей права на житло обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації, органи місцевого самоврядування забезпечують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа протягом місяця у позачерговому порядку впорядкованим соціальним житлом.

Отже, підводячи підсумок слід відмітити, що на сьогодні, на законодавчому рівні закріплений обов’язок держави, в особі відповідних її органів, дбати про захист житлових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Проте, хотілося б наголосити на тому, що в першу чергу про захист прав дітей, в тому числі і житлових, мають дбати саме їх батьки, які повинні докладати всіх зусиль, щоб їх діти не опинилися в тій життєвій ситуації, коли вони на законних підставах будуть відноситися до категорії дітей, позбавлених батьківського піклування. Адже, ані турбота держави вцілому, а ні її окремих представників, не замінить дитині саме сімейного виховання, батьківського піклування та турботи, які є такими невід’ємними складовими для формування її особистості та майбутнього життя.