Історичні відомості

Білгород-Дністровський район посідає особливе місце в Одеській області. Своєю неповторною красою та різноманіттям традицій він завдячує своїй багатовіковій історії, з якою можна ознайомитись на нашому веб-сайті.

З давніх-давен на території Північного Причорномор’я жили люди. Перші кам’яні стоянки первісної людини на території району належать до пізнього палеоліту (40-10 тисяч років тому). Край пережив багато володарів і ще в давнину впустив до себе інші народи. Кого тільки не бачили безкрайні степові простори: греків і римлян, скіфів і гетів, готів і гунів, половців і турків… Одне населення змінювало друге.

Скіфська могила, м. Білгород-Дністровський

У трудах вчених цей край називають «коридором історії», «зоною контактів» - і все це відповідає історичним реаліям. Край цей називають Бессарабією, Задністров’єм.

Чому Бессарабія? Версій багато. Одна з них веде до династії князів Бессарабів. У грамотах XV ст. Мірча Бассараба проголошував себе «господарем землі Бессарабської».

У 1812 році Бессарабією називалася тільки південна частина Прута і Дністра. Ця територія піддавалася розоренню полчищами різних племен, була постійною ареною великого переселення народів. Сюди втікали тисячі кріпаків з російських та українських губерній. Це пояснюється тим, що на півдні Бессарабії феодальна залежність була слабшою, ніж в інших губерніях Росії, і селяни мали можливість забезпечити себе засобами для існування, сховатися від рекрутської повинності, переслідувань уряду та духовенства. 

Аккерманський повіт — адміністративно-територіальна одиниця Бессарабської губернії. Утворений в 1818 році в складі Бессарабської області, а з 1873 року — губернії. Повітове місто — Аккерман.

Повіт знаходився в південно-східній частині губернії; з південного сходу прилягав до Чорного моря. Площа становила 7 032,9 верст чи 732 547 десятин (8 003 км²). Під час перепису населення Російської імперії 1897 року в повіті проживало 265 247 чоловік. З них 26,29 % були українці, 21,32 % — болгари, 16,38 % — молдовани, 16,36 % — німці, 9,62 % — росіяни, 4,63 % — євреї, 3,91 % — гагаузи, 0,42 % — цигани, 0,25 % — вірмени, 0,11 % — поляки.

В Акерманському повіті стихійно були засновані село Спаське,  хутір Петрівка, а козаками - села Старокозаче, Козацьке, Волонтеровка, Акманшт. Після перемоги російських військ в російсько - турецькій війні 1806 – 1812 років, 16 травня 1812 року був підписаний Бухарестський мирний договір, за умовами якого всі землі між річками Прут і Дністер були повернуті Росії.

З 1818  по 1856 роки Аккерманський повіт входив до складу Російської імперії; з 1856 по 1858 рр. до Молдовського князівства Османської імперії, з 1858 року – до Об’єднаного князівства Волощини і Молдови, з 1859 – до Румунського князівства.


З 1873 по 1918 роки знаходився у складі області Буджак Бесарабської губернії Російської імперії.

На 1912 рік до складу Аккерманського повіту входило місто Аккерман, 28 волостей і п'ять станів:

Місто Аккерман

Акмангитська волость — село Акмангит;

Арцизька волость — колонія Старо-Арциз;

Волонтеровська волость — село Волонтеровка;

Дивізійська волость — село Дивізія;

Ейгенгеймська волость — колонія Ейгенгейм;

Іванівсько-Руська волость — село Іванівка Руська;

Іваново-Болгарська волость — колонія Іваново-Болгарська;

Клястицька волость — село Клястиць;

Краснянська волость — село Красне;

Кубейська волость — село Кубей;

Кулевчеська волость — село Кулевча;

Кульмська волость — село Кульма;

Малоярославецька волость — колонія Малоярославець;

Миколаївсько-Новоросійска волость — село Байрамча;

Надеждинська волость — колонія Ейгенфельд;

Олександрівська волость — село Олександрівка;

Паланська волость — село Паланка;

Паризька волость — колонія Париж;

Плахтеєвська волость — село Плахтеєвка;

Постольська волость — село Постол;

Саратська волость — село Сарата-Стара;

Старокозцька волость — село Старокозацьке;

Талмазька волость — село Талмази;

Тарутинська волость — село Тарутинее;

Татарбунарська волость — село Татарбунари;

Ташлицька волость — село Ташлик;

Теплицька волость — село Теплиць;

Шабська волость — колонія Шабо;

1 стан — село Волонтеровка;

2 стан — містечко Байрамча;

3 стан — село Тарутине;

4 стан — село Татарбунари;

5 стан — село Кубей.

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ РАЙОН

5 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом затвердила ліквідацію Ізмаїльської області і передачу її до складу Одеської області. 28 листопада 1957 року районний центр Лиманського району було перенесено з села Шабо до міста Білгорода – Дністровського і район отримав назву Білгород – Дністровський.

 

ВИПАСНЕ

Село Випасне розкинулось на правому березі Дністровського лиману за 6 км від райцентру і за 26 км від берега Чорного моря. Перші історичні відомості належать до 1421 року. У 1841 році село віднесено до розряду посадських містечок. Посад Турлаки (Випасне з 1945 року) довгий час фактично був передмістям Акерману. 

Письмові джерела свідчать, що в 1421 році литовський князь Вітоз заснував на території посаду Турлаки фортецю Маяк. Потім Південна Бессарабія декілька століть перебувала під владою Османської імперії, що залишила після себе турецькі назви. Сторожили розповідають, що туди де сьогодні за селом знаходиться пустир, довгий час зганяли худобу з усіх околиць. А слово „турло" в перекладі з турецької означає „вигон", „випас". Доказом цього є те, що за статистичними даними XIX ст. місцеві жителі дійсно тримали по дворах велику кількість худоби. Та й назва села Турлаки була замінена в 1945 році радянською владою саме на Випасне.

В селі Випасне були знайдені дві стоянки первісних людей.

Сучасна історія села, за офіційними даними, починається від 23 березня 1823 року. Саме тоді три поселення - Кривда, Кам'яний Міст, Турлаки - за рішенням Бесарабського цивільного губернатора були об'єднані в посад Турлаки. Хоча зрозуміло, що ці поселення виникли на декілька століть раніше й офіційно вважалися передмістям Акермана. Цікаво, що на території Бесарабської губернії існувало 5 посадів, і три з них знаходились в Акерманському повіті: Шабський посад, Папушойський посад і Турлацький посад. Однак, незважаючи на те, що поселення Кам'яний Міст і Турлаки існували ще в XVIII столітті, а, можливо, й в XVII ст., кількість населення в них на 1827 рік була не дуже значна: всього 223 жителі (133 чоловіків і 90 жінок). З часом ця кількість зростала.

Церква села Випасне

 

З 20-х років 19 століття до 1861 року, року відміни кріпосного права, відбувається стрімкий приріст населення. Якщо в 1823 році тут нараховувалось 223 жителі, то на 1860 рік в посаді проживало 8800 мешканців. Такий стрімкий приріст пояснюється тим, що сюди втікали кріпаки з різних районів України. Яскраво цей процес описується в повісті І.С.Нечуй-Левицького „Микола Джеря". На Бесарабії не було такої панщини, як в інших регіонах України. Люди відробляли панам за поле, але останні не мали права продавати і купувати людей. Бесарабські пани з великого охотою приймали на свої землі українських втікачів, бо землі було багато, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, Київщини. Херсонщини і навіть з-за Дніпра - з Полтавщини, В Акерманщині було З посади. В кожному був пристав, себто поліцейський й староста з писарем замість волосного голови. В 30-ті роки 19 ст. вийшов закон, який забороняв приймати втікачів. Але все одно, втікаючи з рабства, в посаді залишилося жити до 2500 бурлак. Після відміни кріпосного права приріст населення більш-менш стабілізувався. Й з 1861 до 1914 року сплесків приросту й спаду населення не відмічалось. Кількість мешканців коливалася від 7 до 9 тисяч.

Вже з перших років 19 ст. в посаді Турлаки виникають всі умови для заняття сільським господарством, особливо хліборобством і виноградарством. 

На другому місці по важливості й значенню для сільського господарства займає тваринництво. На початку 19 ст. воно тут набуває дуже поширеного характеру, й в загальній кількості сектор великої рогатої худоби становив до   100  голів.  В  основному  це  корови. Поширене тут було  і свинарство. Також займались і птахівництвом, частково вівчарством, Але до середини 50 — х років починається тенденція до зменшення кількості великої рогатої худоби. 

Населення Бессарабії займалось виноробством з давніх часів. З 1812 року створюються всі умови для заняття виноробство. Площі під виноградники розширюються, й на початку 20 ст. в посаді Турлаки нараховувалось 1389 десятин землі, зайнятих виноградниками, з 3054 десятин земельних угідь. Це навіть більше, ніж в посаді Шабо, який вважався винною столицею Бессарабської губернії. 

СТАРОКОЗАЧЕ

Розташоване на берегах річки Алкалії, за 6 км на схід від Дністровського лиману і за 34 км від райцентру.

Село Старокозаче засновано в 1827 році устьдунайськими козаками і задунайськими запорожцями — вихідцями з сіл Акмангіта, Дракулі та Задунайської Січі.

На прохання переселенців в вересні того ж року село було названо Старокозачим. Спочатку тут мешкало 7 козацьких родин і 25 бурлаків. Це була переважно сірома, яка осіла на незайнятих землях. У зв'язку з тим, що в Старокозачому було чимало козацької сіроми і сільської бідноти, воно стало одним з центрів антифеодального руху в повіті. Коли влітку 1828 року місцева адміністрація намагалася примусити селян виконувати державні повинності — будувати шляхи, копати криниці, давати коней і підводи на перевезення пошти, державних та військових вантажів, — вони запротестували. Зі ще більшою силою розгорнулася боротьба селян проти поневолення. Після указу від 14 липня 1828 року, про утворення у Бесарабії Дунайського козацького війська до складу якого було зачислені і жителі села Старокозаче. 

Покровська церква, село Старокозаче

Оскільки села стали одним з місць формування нового війська, сюди почали сходитися селяни з сусідніх сіл, сподіваючись після вступу до козацтва позбутися феодального ярма. Перехід Старокозачого зі стану державного села на положення козацької станиці сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1828 р. тут налічувалося 85 козацьких господарств, то в 1855 р. їх було вже 378, а загальна кількість жителів разом з козаками, що несли військову службу становила 2249 чол. У Старокозачому помітно виділялася і група заможних козаків. Вони володіли десятками голів великої рогатої худоби, отарами овець, млинами, широко використовували в своїх господарствах працю сіромах з селян-втікачів. Жителі села Старокозаче мають славні бойові традиції, вони несли прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі в складі першого і другого Дунайських козацьких полків, брали участь у війні 1828–1829 роках на Кавказі. Під час Кримської війни1853–1856 р. воювали в Добруджі, а в квітні 1854 р. боронили Одесу від нападу Англо-Французької ескадри і брали участь у знищені відомого Фрегата «Тигр». Під час Першої Світової війни становище селян погіршало. Значна частина чоловіків була відправлена на війну. Село перебувало в прифронтовій смузі Румунського фронту. Безперервні постої військ і реквізиції по краю розорювали селянські господарства.

Починаючи з 1992 року в селі Старокозаче розпочався фермерський розвиток господарств. 

В даний час село Старокозаче є одним із економічно розвинутих сіл Білгород-Дністровського району.

 

КОЗАЦЬКЕ

Історія села Козацьке тісно пов'язана з історією освоєння Бессарабії Російсь­кою імперією. В кінці XVIII століття самодержавний уряд Росії прагнучи утвердження на Пів­нічному Причорномор'ї, проводить ряд заходів, які направлені були на узаконення українсь­ких земель. 

На початку XIX століття Росія відвойовує у Османської імперії Нижнє Подунавьє. в 1803 році взята фортеця - Ізмаїл. За Бухарестським мирним договором Бессарабія відходить до Ро­сійської імперії, яку було поділено на три уїзди - Ізмаїльський. Аккерманський, Хотинський. 

Церква села Козацьке

Для історичного укріплення на нових землях уряд Росії заселяє його слов'яномовним населенням, а також сприяє заселенню іншими народами, підданими царській Росії. Саме для цього влада крізь пальці дивиться на переселення до „вільного краю" втікачів-кріпаків із українських та російських губерній. Даруються землі іноземним колоністам, зокрема - німець­ким. 

Ліквідувавши Гетьманщину та зруйнувавши Запорізьку Січ, російський уряд позбавляє „прав і вольностей” козаків, оголошуючи їх підданими царя. Впроваджується русифікація, яка суперечила традиційному укладу життя українських козаків. Саме це, стало головною причи­ною переселення козаків в наші краї. Поселяючись на нових землях, вони продовжують до­тримуватись традицій українського козацтва в релігії, в побуті, в сімейному житті, в поселен­нях. 

В кінці XVIII століття в долині річки Алкалія виникає козацьке поселення - Станиця Ко­зача. Дуже швидко, завдяки інтенсивному переселенню, вона зростає, займаючи все більше земель. 

Саме молоді сім'ї, вихідці зі Станиці Козачої і стали першими поселенцями в долині рі­чки Байказія нашого села, назва якого сама по собі відображала те, хто тут проживав - коза­ки - Козацьке. 

Головним заняттям перших поселенців було землеробство, скотарство і рибальство. 

Перші відомості про село, які збереглися в архівах, датуються 1808 роком, це ві­домості з церковної книги про здійснення православних обрядів. Перша церква збудована була на південному пагорбі правого берега річки Байказія. Вона була з саману, а тому підмивання її потоками води змусили поселенців збудувати нову церкву вже з каменю-ракушняку на лівому березі річки, менш похилому. 

Включення Молдавського князівства до складу Російської імперії сприяло заселенню молдован, які дуже швидко стають більшістю населення села. Звичайно, що змінюються тра­диції, рід занять, єдино незмінною залишилася релігія - православне християнство. Про коза­цькі традиції поступово забувають, втрачаються суто козацькі промисли, які замінюються за­гальнонаціональними видами господарства. Асиміляція сприяла різнобарвному колориту. 

 Розвиток в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. 
Комплекс реформ середини XIX століття, які проводяться в Російській імперії царем Олександром II, сприяв розвитку нашого краю і зокрема села. Відміна кріпосного права зняла побоювання місцевого населення бути повернутими в кріпаки. Земська реформа дала можли­вість утворенню в селі сільської громади з місцевим самоуправлінням. Адміністративно-територіальна реформа започаткувала поділ Російської імперії на губернії, губернії поділялися на уїзди, уїзди - на повіти. За цим поділом ми відносилися до Херсонської губернії Аккерманського уїзду Паланського повіту. Саме в ході цієї реформи класифікуються населенні пункти з наданням назв. 

Переважна більшість населення села були молдавани, а тому надання назви села походило від них. Південний схил правого берега річки Байказія був крутим з дуже глибокими балками і ярами, звідки виднілася червона глина, яка була на поверхні. З північного схилу цей пейзаж був схожий на червоний рот, що на молдавській мові - Гура Роша. Із середини 60-х років XIX століття офіційною назвою села була - Гура Роша (до 1948 року).

В селі, займаючись господарством, поруч проживали люди різних національностей. Найпошире­нішими прізвищами в селі були родини: Долготерів, Меріакре, Константанові, Шокоти, Цуркани, Криворученки, Бурдюжі, Тимофєєві, Царани, Гуцули. 

Початок XX століття своїми революційними потрясіннями приніс нелегкі випробу­вання жителям села. В Першу Світову війну було призвано до лав армії чимало наших односе­льчан, значна частина яких не повернулася. Сім'ї залишилися без годувальників. Всі тяготи важкої праці лягли на плечі жінок, дітей, інвалідів, людей похилого віку. 

В листопаді 1917 року в Бессарабії утворюється парламентський орган під назвою «Стафул Церій» («Крайова Рада»), який проголосив Бессарабію «Молдавською Народною Республікою». Згодом «Стафул Церій» запросив у Бессарабію румунські війська. 
На початку квітня 1918 року було проголошено об’єднання Бессарабії з Румунією на довгих 22 роки.

23 серпня 1944 року. В результаті успішно прове­деної Червоною Армією „Ясько-Кишинівської операції" було визволено Бессарабію. Розрухи, нестача тягової сили, знарядь праці, людей - ось з чого починали післявоєнну відбу­дову . В селі створюються дві сільгоспартілі, кордоном яких була центральна вулиця з півночі на південь. Західна частина села - з молдавсько мовним населенням та східна - з слов'яномовним населенням. 

Серйозним випробовуванням для жителів села був голод 1946-І947 років. Спасінням для більшості мешканців села була більш благополучна, в плані забезпечення продуктами хар­чування, Західна Україна.

Нестача кваліфікованих кадрів, низький рівень грамотності жителів села, сприяли відкриттю в селі школи. Існуюча в період окупації румунська школа була з суворими дисцип­лінарними порядками, але рівень освіти 4-х-літньої школи був низьким. В 1946 році в селі від­кривається початкова, а в 1948 році - семирічна школа. Для роботи в ній в село приїздять ква­ліфіковані вчителі: Павло Герасимович та Олександра Іванівна Солоненки, Кирило Олександ­рович та Васса Яківна Яковчуки, Семен Мойсейович та Клавдія Василівна Кобилянські, Марія Володимирівна Вострікова, Лідія Василівна Рябченко, Марія Максимівна Кисла, Неоніла Степанівна Скутельник, які весь свій трудовий стаж, а дехто і все своє життя пропрацювали і прожили в нашому селі, якому в 1948 році повернули його історичну назву - Козацьке. 

В 1948 році існуючі дві сільгоспартілі об'єднуються в одну - імені Молотова. 

В адміністративному поділі наше село відносилося до Старокозацького району Ізмаїльської області. 

В 1957 році „політика укрупнення" призвела до реорганізації. До колгоспу приєдну­ють землі колгоспу імені Ворошилова, село Зеленівка; до сільської ради - село Красна Коса, заснування якого пов'язане з вихідцями з Козацького. Об’єднуються два райони - Старокозацький і Лиманський в Білгород-Дністровський район. Ізмаїльська область приєднується до Одеської. 

В 1960 році в селі відкривається середня школа, яка в 1965 році переїздить до нової будівлі. 

Назва села Козацьке походить від людей, котрі заснували це село, а саме козаків, які сюди поселились, як вказує книга «Історія міст і сіл Одеської обл.», в другій половині 18 ст. але спочатку вони своє поселення назвали Червоний Байрак через те що схили балки були покриті кущами глоду. Також село мало до 1948 р. ще одну назву – Гура Рошу. Ця назва з румунської означає «червоний рот».

Найбільшим гідронімом села Козацьке є ріка Байказія. Назва така походить від назви балки. Байказія відрізняється від інших річок, типових степу, для яких характерно пересихання влітку. Протягом року вона тече стабільно. Це пояснюється тим, що вона має силу-силенну приток у вигляді джерел і річок. Особливо багато приток у вигляді джерел. Через це ніхто їм не давав назв. Проте одна назва яку можна розцінювати як і гідронім, і як оронім. Справа в тому що фонтан, це і є назва, - назва території, де зосереджені дуже потужні джерела. Називається територія саме Фонтаном, тому що на рівній місцевості джерела «б’ють» вертикально. Якщо присісти поближче до джерела, то видно отвори, через які «б’є» джерело, й циркуляцію води.

ПЕТРІВКА

Село Петрівка  Білгород - Дністровського району Одеської області  розташовано за 38 км. від міста  Білгород – Дністровський та  за 80 км. від  м. Одеси. Розташувалося воно  в  низов’ї маленької притоки  річки Алкалія. Різні народи  населяли  ці землі  в давні  часи - це скіфи і кіммерійці, гуни і готи, греки,  римляни, слов'яни.. В ХІУ – ХУ ст. ці землі входили до складу Молдавського князівства, в цей час почалось будівництво  Аккерманської фортеці. Понад  трьох століть, з ХУІІІ по ХІХ ст., край знаходився під турецько - татарським ярмом.   

У лютому 1824 р. урядом затверджується проект Новоросійського і Бессарабського генерал – губернатора Воронцова  М.С. «Про заселення Бессарабії 20-ю тисячами казенних селян з внутрішніх губерній». За проектом переселенці мали одержати 30 десятини землі, трилітню пільгу на податки, рекрутську повинність, і гроші на обзаведення господарством.. Переселенці повинні були добиратися до визначеного місця поселення своїм  ходом з достатньою кількістю робочої худоби для  польових  робіт. Протягом 1827 – 1830-х років основна маса переселенців  прибула з Курської, Орловської, Рязанської, Тульської, Калузької, Тамбовської губерній. Заснували вони 18 сіл в Аккерманському  повіті, в тому  числі  і село  Петрівку.

За  легендою, козак  Петро з своєю  родиною поселився за 5 км. від станиці Старокозаччя в мальовничій, з високими травами, балці на бережку  маленької  річки. На  цьому  місці  було колись турецьке поселення (знаходили  турецькі  люльки, предметы  побуту, монети). Коли  хто-небудь  йшов  в  цю  сторону  на  роботу, на  питання:  «Куди  йдеш?», відповідали:  « На  Петрову  балку!». Звідси і назва – П Е Т Р І В К А!. 

За  матеріалами  Філіалу  Державного  архіву м. Ізмаїлі  село  Петрівка  було  засновано  в 1827р.  переселенцями  з Курської  губернії, їх нараховувалося  32  родини.  Ця дата стала офіційно датою заснування с. ПЕТРІВКА. Люди  називали  селище  «слобода», тут була воля—ні  поміщиків,  ні кріпосних.  Спочатку  козаки  неохоче  поселялися в Петрову  балку, але, коли встановили тут земельний наділ в Петрівці  більший, ніж в ст.. Старокозаччя, то багато хто  вирішив тут поселитися. Перший  будинок,  як вважають, козака Петра, був на початку теперішньої вулиці Суворова. За спогадами Якимова Віктора Івановича, його предки приїхали з Чернігівської губернії на возах (їхали близько  місяця).  Коли відпустили коней, то ледве відшукали їх біля води коло річки, у високих травах.

Село  будувалося  за спеціальним  планом.  Перші  будинки  будувалися  уподовж  річки —спочатку  це  були  землянки,  пізніше -- плетені   і  глинобитні. В Петрівці  в 1836 році було  5 землянок,  17 плетених, 15 чамурових, 8  кам’яних.  Всі  будинки  будувалися так, щоб  вікна і  парадне  крильце  дивилося  на вулицю, це  потрібно  було  для того, щоб  в разі потреби  швидко  оповістити населення і зібрати  на  сходку.  Будинок  обносився  дерев'яною  огорожею.

Ворота  широкі,  дерев'яні, з  двосхилим дахом і хвіртка. Під вікнами розбивався  палісадник,  де  садили  кущі  бузку  і  жасмину, а  також квіти.

Вартість  будинку становила  95 руб, , а з господарськими будівлями – 175 руб сріблом.  

Першими жителями села були: задунайські козаки:  Сокол,  Білий,   Турута, Черненко, Щербина, Серединський,  Добров,  Котельник,   Запорожан,   Солтанов,   Кваша, П’ята,  Палій;

росіяни,  які  прибули  з  Курської   губернії:   Звягінцев,  Казарінов,  Стафідов,  Бесчастний, Горбачов, Зорінов,  Шевельов, Самохвалов,  Федоров,  Соколов,  Модвалов,  Терентьєв,  Дронов,  Терлецкий,  Баранов;

українці:  Якимов, Розуменко,  Чумаченко,  Тарасенко,  Худзінський,   Шляхтицький,  Євдошенко, Іваненко,Заболотній,  Середа, Старченко, Лужанський, Котельник,    

молдавани: Пінзул, Суржіу, Турку,  Чурарь;    

цигани: Лешан, Терзіу, Чанталой, Кройтор.  Бідне  населення, в основному   цигани,    селилися  на  Циганській  балці, яку до цих пір в  народі  називають   «Голопузівка».

Серед  поселенців  були  відставні  солдати,  бурлаки – холості  чоловіки.

За  переписом  населення  в краї  в  1835 році  в  Петрівці  було:  95  жителів, з них  чоловіків  -- 56,  жінок – 39.  У  Петрівці  в  1835 р. переселенці з Курської  губернії  становили  49 %.     

В 1867 році в селі побудовано церкву. Перша школа в селі відкрита 1878 році і називалася « Народне чоловіче училище» де навчалися 47 учнів. В1890 році ця школа стала називатись двокласною церковно-приходною школою. Навчалися в ній 65 учнів. У 1894 році при церкві була відкрита бібліотека, в якій нараховувалось 126 екземплярів книг. 

З 1918 до 1940 року Бессарабію окупували румунські війська генерала Брочану. Для жителів це був важкий і жорстокий період. У червні 1940 році радянськими військами було приєднано Бессарабію до країни.

28 липня 1941 році в село тихо без пострілів  ввійшли німецько-румунські війська. 22 серпня 1944 року село повністю звільнено.

За роки війни 1939-1945 рр. з фронту не повернулися 112 жителів Петрівки.

1966 році побудовано  нову школу.

1967 році відкрито пам’ятник ВВВ.

1971 році споруджено меморіал жертвам румунської інтервенції.

1978 побудовано дитячий садок на 140 місць.

В 1987 році на храмовий день в селі відкривають Свято-Дмитрівську церкву.

 

МІСТО БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ

Білгород-Дністровський (до 9 серпня 1944 р.— Акерман) — місто обласного підпорядкування, центр однойменного району. Розташований на правому березі Дністровського лиману, за 20 км від Чорного моря і за 100 км від Одеси, з якою сполучений залізницею і автомагістраллю. Населення 29,6 тис. чоловік.

Білгород-Дністровський існує вже понад 2,5 тис. років, хоч найдавніші сліди людського життя на місці сучасного міста сягають у незапам’ятні часи. В 1963 році на подвір’ї лікарні залізничників знайдено кам’яні знаряддя праці далеких предків сучасної людини — неандертальців, які жили приблизно 100—35 тис. років тому. Виникнення сталих людських осель на берегах Дністровського лиману відноситься до епохи бронзи. Десь за три тисячоліття тому племена, що жили на узбережжях лиману, мешкали в постійних житлах, уміли виготовляти залізні знаряддя праці та зброю, будували найпростіші човни. Вони знали первісне землеробство, тримали свійських тварин, ловили рибу. Пізніше, у середині 1 тисячоліття до н. е., на східному березі лиману жили скіфи, а на західному — гето-фракійські племена.

У VII столітті до н. е. багаті береги Дністровського лиману, як і північне узбережжя Чорного моря, привернули увагу древніх греків. Саме в ці часи у давній Греції серед племен відбувалося завершення розкладу родового ладу та формувалося класове суспільство. Земля, яка раніше була колективною родовою власністю, переходить у руки аристократичної верхівки. У зв’язку з цим багато греків, щоб уникнути класового гніту і в пошуках незайнятих земель, покидали свою батьківщину і відправлялися морем в далекі краї. Там, де порівняно нечисленні колоністи знаходили родючі землі і де до того ж верхівка місцевих племен була зацікавлена в обміні з іноземними купцями, виникали міста-колонії. Так, ще в VII столітті до н. е. із західного узбережжя Малої Азії почали переселятися греки, що осідали на південь від гирла Дунаю і на малесенькому острівці біля Дніпро-Бузького лиману (тепер о. Березань). У VI столітті до н. е. стали виникати порівняно великі міста на правому березі Бузького лиману (Ольвія), в т. ч. і на місці сучасного Білгорода-Дністровського. Спочатку місто мало назву Офіуса. Згодом його стали називати Тіра (від ріки Дністра, яку греки називали Тірас або Тіра).

 

З кінця V століття до н. е. місто розбудовується, збільшується кількість населення, стають тіснішими його зв’язки з навколишніми племенами. З половини IV століття до н. е. тут карбувалися монети, спочатку срібні, згодом — мідні і навіть золоті. На цей час припадає розквіт ремісництва й торгівлі.

Тіра була незалежною рабовласницькою державою. Управляла нею колегія архонтів, яка щорічно переобиралася, а також рада і народні збори, право участі в яких належало усім вільним громадянам. Одначе вся влада належала рабовласницькій верхівці: землевласникам і купцям. Раби були позбавлені будь-яких прав.

У першій половині І століття до н. е. Тіра входила до складу Понтійської держави царя Мітрідата Євпатора, який намагався об’єднати країни Близького Сходу під своєю владою для опору римській агресії. Після загибелі Мітрідата Тіра, як і Ольвія, десь в 50 році до н. е. була розграбована і зруйнована союзом гетських племен, що жили в басейні річки Пруту. На початку І століття н. е. місто було відбудоване. 

З VIII — IX століть розпочинається новий, слов’янський період історії міста. Ще в V—VI століттях пониззя Дунаю і величезна територія далі на схід були заселені слов’янськими племенами антів. У другій половині І тисячоліття Дністро-Бузьке Причорномор’я заселяли східнослов’янські племена тиверців і уличів. Археологами відкрито багато їх селищ і укріплених городищ, які розміщувалися на схилах балок і лощин. Слов’янське місто того часу називалося Білгородом. Візантійці іменували його Левкополем, тобто Білим містом.

В часи Київської Русі Білгород, як слов’янське місто, відігравав особливе значення на її південних кордонах. Київські князі, вирушаючи в похід на Царград, поповнювали тут свої дружини людьми і запасалися провіантом. Через Білгород проходили дружини Олега, Ігоря, Святослава. Проте в останнє десятиріччя X століття південний кордон Русі перемістився далеко на північ, а у придністровських степах надовго закріпилися кочові тюркомовні племена: печеніги, половці, узи та інші.

В період феодальної роздробленості Київської Русі (XII—XIII століття) землі тиверців та уличів увійшли до складу Галицько-Волинського князівства. Ще більшого значення набув торговий шлях по Дністру до моря. У пониззі зростає кількість руського населення, підіймаються міста — Малий Галич, Берлад, Романів-торг, серед яких перше місце належало Білгороду. Внаслідок монголо-татарської навали цей край зазнав великого спустошення. Степи Південної Бессарабії стали володіннями татарського хана Ногая.

На рубежі XIII—XIV століть Білгород потрапив під владу генуезьких купців, які після падіння в 1204 році Візантійської імперії закріпилися в Криму та в ряді місць на Чорноморському узбережжі. Генуезці вивозили з Подністров’я зерно, худобу, солону рибу, хутро, рабів. У Білгороді в часи їхнього панування почалося спорудження великого укріпленого замку. Генуезці стали називати місто Монкастро (Маврокастро). В часи правління молдавського господаря Олександра Доброго (1400— 1432 рр.) Білгород увійшов до складу Молдавського князівства. Місто, через яке вивозили сільськогосподарську сировину з Бессарабії та з західноукраїнських земель, налічувало у цей час близько 20 тис. мешканців — руських, молдаван, вірмен, греків, болгар, євреїв. Управляв ним поставлений князем урядовець, який контролював торгівлю, збирав мито тощо.

У середині XV століття Білгород був найбільшим містом Молдавії і вважався центром православ’я в князівстві. Під час тимчасового поділу молдавських земель у 40-х роках XV століття він став столицею Нижньої Молдавії і називався Четатя-Албе, тобто Біла фортеця. На цей час закінчуються спорудження величезної Білгородської фортеці, залишки якої збереглися до нашого часу. Що тут побудували генуезці, встановити важко. Про спорудження стін з баштами і воротами за молдавських князів свідчать вмуровані в стіни написи — 1438, 1440 і 1454 рр. Ці великі будівельні роботи, які важким тягарем лягли на плечі пригнобленого люду, були зумовлені як загостренням феодальних міжусобиць між молдавськими князями, так і зростаючою загрозою з боку Туреччини. В 1420 році турецький флот зробив спробу захопити місто. Заволодівши в 1453 році Константинополем, в наступному році турки вдруге обстріляли Білгород з боку лиману. Це був час, коли загроза турецького поневолення нависла над усією Південно-Східною Європою.

Першу справжню облогу білгородські стіни витримали в 1475 році. Через 9 років турецькі загарбники на чолі з султаном Баязетом II знову підійшли до міста, яке він називав ключем до усієї Польщі і Галичини. Разом з загонами підкореної Валахії і 50-тисячною Кримською ордою Менглі-Гірея вони обложили фортецю з суші. Після 16-денної облоги турки влітку 1484 року захопили Білгород штурмом. Місто було пограбоване і зруйноване, більшість його мешканців — вирізано або продано в рабство. З численного населення залишилося лише кілька сот рибалок з сім’ями. Слов’янську назву міста Білгород було замінено на Акерман, що по-турецьки означає Білий камінь, тобто Біла фортеця. У місті, як і в фортеці, постійно перебував великий турецький гарнізон.

З метою закріплення за собою цього багатого краю в середині XVI століття навколо міста турецький уряд розселив кочові ногайські племена. Вони систематично нападали на сусідні українські і молдавські землі, грабували жителів та гнали у неволю.

Понад три століття Білгород перебував під турецьким ярмом. Місцеве населення обкладалося непомірно великими податками. Завойовники зневажливо називали підвладних «райя» («худоба», «бидло») і всіляко плюндрували їх національні та релігійні традиції. Незважаючи на це, поневолене населення не припиняло боротьби за своє визволення. Не раз йому на допомогу приходили запорізькі козаки. Вперше козацьке військо з’явилося під Білгородом у 1541 році. Кількома десятиріччями пізніше, коли молдавський воєвода Іван Лютий (1572—1574 рр.) розпочав збройну боротьбу проти турків, йому допомагали запорожці. Так, один з козацьких загонів на чолі з Іваном Покотилом зайняв у 1574 році місто, але вибити турецькі війська з самої Акерманської фортеці не зміг, і через кілька днів козаки мусили відійти. У 1595 році козацький загін знову оволодів містом, проте й на цей раз старовинна фортеця залишалася в руках турків.

Звичайно, що ці бойові походи козаків не могли прогнати завойовників, оскільки Туреччина була на той час ще досить сильною державою. Незважаючи на це, вони вселяли надію в серця поневоленого населення і демонстрували силу козацького війська.

У другій половині XVIII століття Росія почала боротьбу за визволення північного узбережжя Чорного моря. Незабаром після славетної перемоги при Кагулі бригадир Й. А. Ігельстрем 28 вересня 1770 року підійшов до Акермана і примусив турецький гарнізон капітулювати. Однак за умовами миру 1774 року місто знову відійшло до Туреччини. Під час війни 1787—1791 рр. турецькі війська були деморалізовані новими успіхами російської армії. Після появи під стінами Акермана загону донських козаків на чолі з майбутнім героєм Вітчизняної війни 1812 року М. І. Плитовим та підходу основних сил під командуванням Г. І. Потьомкіна 28 вересня 1789 року турки капітулювали вдруге. За договором 1791 року місто знову відійшло до турецьких володінь.

На початку війни з Туреччиною 1806—1812 рр. до Акермана наблизився корпус А. Е. Рішельє. Турецький гарнізон 1 грудня 1806 року капітулював і стародавній Білгород відійшов до Росії.

Довготривале панування Туреччини призвело до того, що в Акермані в 1808 році залишилося тільки 476 будинків, у яких мешкало 1,7 тис. жителів.

Після визволення на родючі північно-східні придунайські землі прибували, тікаючи від кріпацтва і рекрутчини, селяни з українських і навіть далеких російських сіл. М. І. Кутузов у 1812 році підкреслював, що серед акерманців було дуже багато втікачів, які записувалися під вигаданими прізвищами до «міських обивателів». Становище таких втікачів добре змалював І. Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря». У 1816 році тут уже налічувалося 592 будинки і 4112 мешканців. Здебільшого це були збіглі кріпаки.

Проте визволені землі потрапили до рук панівних класів. Царизм щедро роздавав їх чиновникам, офіцерам та іноземним колоністам.

Незважаючи на те, що Акерман був невеликим периферійним містом, він залучався до сфери тих подій, що відбувалися в суспільному і громадському житті Росії. На початку 20-х років XIX століття тут розпочала свою антикріпосницьку діяльність група майбутніх декабристів, зокрема В. Ф. Раєвський і М. Ф. Орлов. Вони підтримували зв’язок з таємною організацією грецьких патріотів —гетерією. Ватажок гетерії А. Іпсіланті восени 1820 року навіть відвідав Акерман, де зустрічався з місцевими патріотами і прогресивними російськими офіцерами. 14—16 грудня 1821 року тут проїздом з Кишинева до Ізмаїла зупинявся О. С. Пушкін. Влітку 1825 року в Акермані перебував великий польський поет Адам Міцкевич. Він, як і Пушкін, був засланий царським урядом на південь Російської імперії.

У першій половині XIX століття Акерман, що став з 1818 року повітовим містом, набуває все більшого значення в економічному, адміністративному і культурному житті Росії. В 1826 році тут було близько 10 тис. жителів. Напередодні скасування кріпацтва Акерман вважався одним з найрозвиненіших міст Бессарабської губернії. В 1860 році з 1,5 тис. будинків 558 були кам’яні. Всього в місті на той час разом з передмістям Папушоєм (тепер частина Білгорода-Дністровського) налічувалося 25 393 мешканці, переважно українці і росіяни; крім них тут проживали молдавани, вірмени, греки, болгари, євреї та іноземні колоністи — німці і французи.

Акерманці з співчуттям ставилися до визвольної боротьби болгарського народу. Під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. багато з них добровільно вступали до болгарського ополчення. Провадилися збори грошей на допомогу пораненим.

Зростали революційні настрої серед населення. Так, у 1879 році начальник бессарабського губернського жандармського управління просив одеського генерал-губернатора посилити нагляд за містом, оскільки в ньому поширюється «революційна пропаганда». Це знаходить підтвердження у тому, що після вбивства Олександра II селянин Зозуля на акерманському базарі прилюдно висловив своє задоволення з цього приводу. Один з службовців акерманської міської управи після страти героїв-народовольців сказав, що з часом народ поставить їм пам’ятники. У 80-х роках XIX століття тут утворився народницький гурток.

Наприкінці XIX та на початку XX століть у місті значно збільшилася кількість населення. Якщо в 1885 році тут налічувалося (разом з передмістями) 41 тис. мешканців, то в 1910 році — близько 50 тис. Зростання відбувалося, головним чином, за рахунок сезонних робітників.

В Акермані на початку XX століття вже було понад 20 постійно діючих промислових підприємств, головним чином таких, що переробляли сільськогосподарську сировину. Серед них — 3 цукроварні заводи, 2 тютюнові фабрики, лісопильний, цегельний і гончарний заводи; на околицях міста працювало понад 70 млинів, вироблялося багато вина. Велике значення для міста мало будівництво порту з 5 причалами і великими складськими приміщеннями. У 1913—1914 рр. Акерман був з’єднаний залізницею з Кишиневом, а в 1916—1917 рр.— з Одесою.

 З березня 1918 року Аккерман увійшов до складу Румунії і отримав назву Четатя-Албе.

У роки Другої світової війни, в 1944 році  для форсування лиману була створена оперативна група під командуванням генерал-майора Бахтіна. 22 серпня радянські війська штурмом оволоділи містом. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1945 року місту було повернуто назву — Білгород, і його стали називати Білгород-Дністровський,  на відміну від однойменного міста в Курській області.

 

З використанням матеріалів інтернет-видань